ВОЛОЧИСЬКА МІСЬКА ТЕРИТОРІАЛЬНА ГРОМАДА
Офіційне інтернет-представництво
gov.ua місцеве самоврядування України
  Пошук

Перейменування вулиць Починка, Короленка та Залізничної

Дата: 09.12.2022 10:56
Кількість переглядів: 230

До уваги жителів міста!

Волочиська міська рада оголошує процедуру громадського обговорення щодо перейменування вулиць Починка, Короленка та Залізничної.

За пропозицією Волочиської територіальної громади, пропонується змінити назви зазначеним вулицям:

вул. Починка на:
Любомира Гузара або Князів Збаразьких

вул. Короленка на:
Патріарха Мстислава або Старокордонну

вул. Залізничну на вул. Дар’ї Гусяк

Також надаємо історичні довідки та обгрунтування щодо пропонованих назв.

Ваші пропозиції, рекомендації та зауваження щодо перейменування можна надавати з 9 грудня 2022 року до 9 лютого 2023 року за адресою: м.Волочиськ, вул.Незалежності, 88, другий поверх - приймальня Волочиської міської ради.

Довідки за телефоном 4-05-54, 098-343-65-42

Пропозиції подаються в письмовому вигляді з підписом громадянина, який вносить рекомендації чи зауваження.

______________________________________________________________________________________________

Вулиця Старокордонна

З ІІ поділом Речі Посполитої 1772 року територія Поділля була роз'єднана між двома державами - Російською та Австрійською Імперіями. Кордон між державами почав пролягати по течії річки Збруч та по сучасних адміністративних кордонах Хмельницької, Тернопільської, Рівненської та Житомирської області. Наявне географічне розташування на лівому березі річки Збруч поселення Волочиськ дозволило розвиватись йому як прикордонному містечку. Завдяки цьому протягом ХІХ ст. початку ХХ ст. Волочиськ та поселення Фридрихівка об'єднались у містечко Волочиськ. З листопада 1918 року Волочиськ став прикордонним містечком між ЗУНР та УНР. Внаслідок проголошення 22 січня 1919 року Акта Злуки кордон між двома українськими державними об'єднанями було ліквідовано. З поразкою Української національної революції 1917 - 1921 рр., з 1921 року по р. Збруч пролягав новий кордон між СРСР та ІІ Річчю Посполитою (Польською республікою). Остаточно кордон ліквідовано 17 вересня 1939 року зі входженням частин РСЧА на територію Польської республіки.

Любомир Гузар

Любоми́р Гу́зар народився 26 лютого 1933 року у Львові, та був одним із найвеличніших українських релігійних діячів, патріархом-предстоятелем Української Греко-Католицької Церкви (2001—2011). Священник з 1958 року та єпископ з 1977 року, кардинал Католицької церкви з 2001 року. Також блаженіший Любомир був Верховним архієпископом Львівським з 2001 року, Києво-Галицьким з 2005 року, архієпископ-емеритом з 2011 року. Представник українського роду Гузарів. У 1944 році виїхав до Австрії, у 1949 році — до США. 1993 року повернувся до незалежної України, став її громадянином у 2002 році, У 1993—1994 роках служив духівником у Львівській духовній семінарії Святого Духа. призначений очільником греко-католицького Києво-Вишгородського екзархату з 1996 року. 2005 року повернув резиденцію голів Греко-католицької церкви до Києва після 450-річної перерви. 14 жовтня 1996 року, в зв'язку з поганим станом здоров'я Кардинала Мирослава Любачівського, Синод Єпископів УГКЦ обрав Блаженнійшого Любомира Єпископом Помічником Глави Української греко-католицької церкви з делегованими правами. Ініціював побудову Патріаршого собору Воскресіння Христового на київському Лівобережжі. З 14 грудня 2000 року виконував обов'язки Апостольського адміністратора УГКЦ. 25 січня 2001 року на надзвичайному Синоді Єпископів Української греко-католицької церкви обраний Архієпископом Львівським та Главою Української греко-католицької церкви. 26 січня 2001 року Папа Римський Іван Павло II затвердив цей вибір. 21 лютого того ж року Любомир Гузар став Кардиналом Католицької церкви з титулом святої Софії на Віа Боччеа. 2004 року в м. Тернополі за участі Кардинала Любомира Гузара відкрито, освячено пам'ятник патріарху Йосипу Сліпому 21 серпня 2005 року офіційно змінив свій титул на «Верховний Архієпископ Києво-Галицький», переніс свій осідок до Києва, який був центром греко-католицької церкви до захоплення Московією. У 2011 році вийшов у відставку, передавши свої повноваження Святославу Шевчуку. Був одним із моральних авторитетів українців у 1990—2010 роках, членом ініціативної групи «Першого грудня». Помер у Києві, Україна. Помер блаженіший 31 травня 2017, Київ, Україна. Похований у київському Патріаршому соборі. Почесний громадянин Тернополя та Львова.

1 грудня 2013 року блаженнійший Любомир (Гузар) під час свого виступу на Майдані Незалежності (Євромайдан) закликав усіх чинити добро:

         «Ми мусимо бути того свідомі, що у нашому народі є група людей, для яких найважливіша їхня власна вигода». «Яка на це може бути ефективна відповідь? Серед нас дуже багато добрих людей. Але замало бути добрим — треба чинити добро. Якщо хочете жити у нормальній державі, передати її дітям і внукам — чинімо добро».  

Князі Збаразькі

Збаразькі — руський (український) магнатський і князівський рід другої половини 15 століття — першої половини 17 століття, власники великих маєтностей на Волині і Поділлі. Прізвище виникло від міста Збаража, що належало цій родині та вважалося за їхнє родове гніздо. Рід князів Збаразьких був гілкою княжого роду Несвіцьких, який походив з турово-пінських Рюриковичів. Засновник роду — князь Федько Несвізький (Несвіцький), староста подільський (1432/33, 1434), в деяких документах він також титулувався князем Несвіцьким, Вінницьким і Збаразьким. У 1434 році Федір забезпечив непорушність удільного Збаразького князівства, передавши його своєму середньому синові Василю який помер у 1463 році, який підписувався як князь на Збаражу. Своєю чергою сини останнього Солтан († 1472), Василь († 1474) і Семен який помер 1 квітня 1481 також титулували себе князями Збаразькими. Зі смертю Василь Федорович Збаразький (? — бл.1463) — князь на Збаражу. Саме з того часу розпочинається сучасна історія нашого міста. Саме в документах про поділ спадкового майна князів Збаразьких за 1463 рік вказується про поселення на річці Збруч – Волочище, що зараз і є нашим Волочиськом. Отже, князі Збаразькі є очевидно першими власниками та розбудовниками поселення. Можливо одним із перших власників поселення був Федько Несвицький (? — після 1435 або 1442) — князь Несвицький, Вінницький і Збаразький, який отримав староство подільське (1432/33, 1434) та кременецьке (1432/35),він же був власником Вінниці, Збаража, Хмільника та Сокольця. Останнім власником Волочиська з роду Збаразьких був князь Юрій. Після смерті Юрія Збаразького рід Збаразьких припинив існування. В 1636 році значна частина маєтностей, разом із Волочиськом перейшла до князів Вишневецьких.

 Патріарх Мстислав 

Святіший Патріарх Київський і всієї України Мстисла́в (у миру Степа́н Іва́нович Скри́пник; народився 10 квітня 1898 у Полтаві - український державний, політичний, громадський і церковний діяч, Патріарх Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви, Першоієрарх УАПЦ в США та Діаспорі, хорунжий Армії УНР. Племінник (син сестри) Симона Петлюри, Головного отамана військ та Голови Директорії Української Народної Республіки.

Після 1940 року присвятив себе церковному життю: представляв мирян у єпархіальних радах, став членом Митрополичої ради та ініціатором і головою товариства «Українська школа» в Рівному. У 1941 році очолював організацію допомоги та милосердя під назвою Український допоміжний комітет. 1 вересня 1941 року обраний заступником голови Холмської єпархіальної ради. У квітні 1942 р. був висвячений у ієреї. 14 травня, згідно з рішенням Собору УАПЦ в Кафедральному Соборі Андрія Первозваного у Києві, хіротонізований на єпископа Переяславського Української православної церкви. У Почаєві вів переговори з митрополитом Української автономної церкви Олексієм (Громадським) про об'єднання двох церков, підписав 8 жовтня 1942 р. «Акт поєднання». Заарештований гестапо на українських землях та ув'язнений у тюрмах Чернігова і Прилук, з 1944 р. жив у Варшаві, згодом — у Словаччині, пізніше — у Німеччині, де очолював єпархії УАПЦ в Гессені, Вюртемберзі. 1947 року на північноамериканському континенті обраний первоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади. З 1949 очолив УПЦ в Америці та добився об'єднання з єпархією архієпископа Іоана (Теодоровича) на соборі в Нью-Йорку того ж року: владику Іоана було обрано митрополитом УПЦ у США, а його — заступником митрополита та головою Консисторії. Збудував церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруку: тут знаходяться Консисторія, духовна семінарія Святої Софії, Свято-Андріївський собор — церква-пам'ятник мученикам за свободу України, редакція журналу «Українське Православне Слово», школа релігії й українознавства, Дім української культури, концертний зал на 1500 місць, Музей церковних старожитностей, бібліотека з 140 тисячами найменувань, архів і друкарня, готель для літніх людей, Цвинтар святого Андрія — найбільше за межами України меморіальне кладовище-пантеон — та пам'ятники княгині Ользі і митрополитові Василю Липківському. По смерті митрополитів Іоана (в 1971) та Никанора (в 1969) очолив УПЦ у США а також діаспору в Європі та Австралії. На початку 1976 року виступив на захист українського священика, радянського політичного в'язня, отця Василя Романюка (майбутнього патріарха Володимира), який демонстративно вийшов з-під ієрархії Російської православної церкви і оголосив про перехід до ієрархії УАПЦ. Підтримував рух в Україні за відродження Української Автокефальної Православної Церкви, який почався в 1988 році, після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України. 30 жовтня 1989 р. проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном.

На Всеукраїнському Православному Соборі в Києві 6 червня 1990 року, за участю понад 700 делегатів з усієї України Собором затверджено факт утворення УАПЦ і обрано його Патріархом Київським і всієї України. 20 жовтня 1990 після 49-річної розлуки прибув в Україну митрополит Мстислав (Скрипник). Вже 27 жовтня відбув з душпастирським візитом до Львова. А вже 18 листопада 1990 року в Соборі святої Софії в Києві відбулася його інтронізація: став першим Патріархом УАПЦ. 1992 року передав прапор 3-ї Залізної дивізії Дієвої Армії УНР новоствореній українській армії; бойовий прапор зберігається в музеї Збройних сил України. У січні 1993 року побував у Волочиську, зокрема оглянув міст через р. Збруч. Помер у віці 95 років 11 червня 1993, у Ґрімсбі, Канада.

Дарія Гусяк

Да́рія Ю́ріївна Гуся́к псевдо: «Дарка», «Нуся», зв'язкова Головнокомандувача Української повстанської армії, генерала-хорунжого Романа Шухевича, активістка Організації українських націоналістів, кавалер ордена княгині Ольги III ступеня.

Народилася 4 лютого 1924 року в Трускавці у національно свідомій родині Юрія та Марії Гусяків. Від 1939 року мала тісні контакти з членами підпільної ОУН та виконувала доручення організації.. У 1944 році через загрозу арешту з боку НКВС Дарія разом із матір'ю перейшла на нелегальне становище. У 1946 році разом із підпільницями Ольгою Ільків та Мартою Пашківською поїхала в Стрий, де познайомилася з Катериною Зарицькою, від якої одержує завдання та інструкції для організації хати-криївки. Діставши документи переселенців з Польщі, Дарія Гусяк з мамою і Мартою Пашківською організовує таку хату в селі Грімне Городоцького району. У тій хаті перебував три тижні взимку 1947 року головний командир УПА Роман Шухевич. З цього часу стала зв'язковою генерала Романа Шухевича. На Великдень 1948 року в лісі, при великій кількості повстанців була прийнята у члени ОУН, присягу приймав Роман Шухевич. 1950 року заарештована і з 2 березня 1950 року утримувалась радянськими спецслужбами в тюрмі «на Лонцького», у Львові. Після року перебування в тюрмі перевезена до Києва для продовження слідства. Рішенням комісії Особливої наради при МДБ СРСР засуджена за ст. 54.1а КК УРСР («зрада Батьківщини») на 25 років тюремного ув'язнення, яке відбувала у в'язницях Верхньоуральська та Володимира. Згодом відправлена в с. Барашево (Мордовія).

У березні 1975 року звільнена, дозволу на повернення на батьківщину не отримала. Поселилась у Волочиську на Хмельниччині, у подруги по боротьбі Катерини Зарицької. З 1995 року мешкала у Львові. Займала активну громадянську позицію, виступала в пресі. Стала членом Проводу Конгресу Українських Націоналістів. За порадою Слави Стецько, створила громадську жіночу організацію — Всеукраїнську Лігу Українських Жінок та стала її головою, об'їздила всю Україну, створила осередки ВЛУЖ у 22 областях. Як голова ВЛУЖ була співзасновником Національної Ради жінок України, представляла цю організацію на міжнародних з'їздах і конференціях. Померла 12 серпня 2022 року у віці 98 років у Львові.Була похована 15 серпня 2022 року в гробівці родини Шухевичів на 67 полі Личаківського цвинтаря.


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь